Із 1929 року радянський уряд масово створював колективні господарства, знищивши одноосібні як явище, та силоміць загнав до них селян, фактично позбавивши їх можливості заробляти собі на життя. А потім режим забрав усі їхні запаси їжі, звинувативши українців у спротиві колективізації. Та вони чинили опір, адже робота в колгоспах означала злам традиційного способу господарювання й підкорення новому радянському устрою. Голодомор був способом приборкати українців, які не хотіли підкорятися не лише новим правилам ведення сільського господарства, а й режиму рад загалом.

Голодомор 1932–1933 років був геноцидом українського народу. У такий спосіб Сталін хотів приборкати українське селянство, яке масово чинило спротив колективізації та повставало проти радянського режиму. Голод у селах було створено штучно через непомірно високий план державних хлібозаготівель та примусове вилучення у людей землі, майна, їжі. Голодомором було вбито мільйони українців.

Багато років після Голодомору радянська влада приховувала правду про нього, забороняла говорити про те, що пережили українські селяни та скільки людей насправді загинуло від голоду. Ані в Радянському Союзі, ані за його межами про Голодомор офіційно майже не говорили.

1985 року в США створили комісію Конгресу щодо Голодомору в Україні. Її члени хотіли дослідити те, що сталося у 1932–1933 роках в СРСР, аби відкрити для всього світу інформацію про злочин Радянського Союзу проти українського народу. В Україні ж розсекретили архіви та почали дослідження Голодомору вже після здобуття незалежності.

У 2003 році Україна заявила про Голодомор як геноцид українського народу на міжнародній арені. Тоді ж Росія як спадкоємиця Радянського Союзу звернулася до міжнародної спільноти із закликом не визнавати Голодомор геноцидом, а згодом неодноразово втручалась у процес ухвалення відповідної резолюції ООН.

Публікацією цього матеріалу редакція ONLINE.UA долучилася до поширення циклу історій «Свідки Голодомору», записаних в експедиції команди Ukraїner та Національного музею Голодомору-геноциду в рамках реалізації проєкту «Голодомор: мозаїка історії» за підтримки Українського культурного фонду.

Коли у селі Кобилянка почався Голодомор, батьки Федора Задєреєва ходили за сто кілометрів у Білорусь, щоб принести картопляні очистки від родичів. Бабуся Федора потайки носила картоплю в чоботях, а він готував борщ із кропиви та подорожника молодшим братам і сестрі. Так їм вдалось врятуватися. Федір згадує, як до колективізації люди в селі могли давати позики на пів року, а вже під час Голодомору самому довелося красти в сусідів, щоб вижити.

Від нестачі їжі люди в селі почали помирати. Сусіди Задєреєвих, Нечаї, з'ївши на голодний шлунок незвично багато житньої каші, померли всією сім'єю. Блукаючи берегами річки у пошуках чогось їстівного, Федір неодноразово бачив людей із сусідніх сіл (Чорниші, Суходоли), які приходили нарвати стебел щавлю, але часто там і помирали, не маючи сил дістатися дому. Трупи померлих так і залишалися лежати на березі протягом цілої зими, і лише навесні, коли скресала крига, їх скидали у воду.

Федір не мав чого їсти. І все одно думав, як нагодувати інших. Один із найщемкіших його спогадів з того часу — якраз про те, як одного разу він не встиг допомогти.

Селом ходили бригади з металевими штиками — щупами, якими шукали сховане в землі зерно, а насправді — забирали чи знищували все їстівне.

На подвір'я Коваленків теж приходила така бригада. У сарай зайшли, одв'язали корову й забрали.

Батько Марфи, оскільки був фельдшером, а не колгоспником, поїхав у Недригайлів до головного лікаря і намагався повернути свою корову, але від чужої відмовився одразу:

— Якщо приведуть корову ту, яка була наша, — хай ставляють у сарай. Якщо приведуть корову, [яку забрали] в якої людини, в жінки, осталося четверо чи п'ятеро дітей — хай тії корови не заводять.

Йому пообіцяли, що приведуть корову назад, проте худобу так і не повернули.

У роки Голодомору в Костянтинові, за спогадами Марфи, померло багато людей, але й багато вижило завдяки взаємодопомозі. Селяни не втрачали людяність та ділилися останнім, навіть коли самим нічого було їсти.