ONLINE.UA: СПЕЦПРОЄКТ
Свідки Голодомору: відверті історії геноциду українського народу
Із 1929 року радянський уряд масово створював колективні господарства, знищивши одноосібні як явище, та силоміць загнав до них селян, фактично позбавивши їх можливості заробляти собі на життя. А потім режим забрав усі їхні запаси їжі, звинувативши українців у спротиві колективізації. Та вони чинили опір, адже робота в колгоспах означала злам традиційного способу господарювання й підкорення новому радянському устрою. Голодомор був способом приборкати українців, які не хотіли підкорятися не лише новим правилам ведення сільського господарства, а й режиму рад загалом.

Голодомор 1932–1933 років був геноцидом українського народу. У такий спосіб Сталін хотів приборкати українське селянство, яке масово чинило спротив колективізації та повставало проти радянського режиму. Голод у селах було створено штучно через непомірно високий план державних хлібозаготівель та примусове вилучення у людей землі, майна, їжі. Голодомором було вбито мільйони українців.

Багато років після Голодомору радянська влада приховувала правду про нього, забороняла говорити про те, що пережили українські селяни та скільки людей насправді загинуло від голоду. Ані в Радянському Союзі, ані за його межами про Голодомор офіційно майже не говорили.
1985 року в США створили комісію Конгресу щодо Голодомору в Україні. Її члени хотіли дослідити те, що сталося у 1932–1933 роках в СРСР, аби відкрити для всього світу інформацію про злочин Радянського Союзу проти українського народу. В Україні ж розсекретили архіви та почали дослідження Голодомору вже після здобуття незалежності.

У 2003 році Україна заявила про Голодомор як геноцид українського народу на міжнародній арені. Тоді ж Росія як спадкоємиця Радянського Союзу звернулася до міжнародної спільноти із закликом не визнавати Голодомор геноцидом, а згодом неодноразово втручалась у процес ухвалення відповідної резолюції ООН.

Публікацією цього матеріалу редакція ONLINE.UA долучилася до поширення циклу історій «Свідки Голодомору», записаних в експедиції команди Ukraїner та Національного музею Голодомору-геноциду в рамках реалізації проєкту «Голодомор: мозаїка історії» за підтримки Українського культурного фонду.
Нічого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо!
Коли почався Голодомор, Марії було 12 років. Марія Гурбіч (дівоче прізвище — Шовкун) народилася на хуторі Вила в Лосинівському районі Сіверщини.

Спогади тих часів закарбувались у її пам'яті на все життя: як під час Голодомору радянська влада вилучала зерно і паспорти, знищувала жорна селян, щоб вони не мали ані найменшої змоги вижити.

Виїхати з села було неможливо — паспортів селяни не мали. Вони мусили залишатися там, де на них чекала смерть від голоду, або ризикувати своїм життям, аби втекти з села в пошуках їжі. Декому вдавалося. Інші за безцінь здавали прикраси та родинні коштовності в «Торгзіни» (від «торгівля з іноземцями» — спеціальні державні магазини, в яких товари продавали за іноземну валюту або обмінювали за дорогоцінні метали), щоб отримати трохи хліба.
Марія Гурбіч (дівоче прізвище — Шовкун)
Марія розповідає, що від Голодомору в її селі загинуло так багато людей, що померлі лежали на вулицях при дорозі. Для того, щоб їх поховати, виділяли окрему підводу, на яку зносили тіла. Місце поховання було в центрі села — братська могила.

У довідках про смерть не вказували справжню причину смерті — голод. Люди помирали нібито від запалення легень або будь-яких інших хвороб. Офіційно голоду не існувало. Хоча ті, хто його пережили, знали правду, говорити про це вони ще довго не могли, та й боялися.
Несу, а за мною женеться парєнь. Може йому тоді років сімнадцять було. Гукає мене й каже (і ложка така велика): «Дай мені набрать гороху в тебе». Я так якось, значить, злякалася, на «ви» його називаю. Кажу: «Беріть! Беріть, скільки хочете». Він набрав повну ложку, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: «Іди, не нада вже, неси вже додому».


— так, Марія розповідає, як одного дня вона несла з колгоспу через поле відерце з майбутнім обідом.
Ну, я принесла додому, мати насипає, і батько тоді каже: «А дитині саму воду дали». А я не кажу. А тоді вже нишком кажу матері, що Микола Набок мене зустрів, дак попросив. «Нічого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо».
Той парєнь вижив. І ми тоді з ним зустрілися, як я вже була студенткою, а він — лейтенантом. І ми так плакали, згадали це обоє. (Плаче). Словом, дивимось одне на одного, я кажу: «Ви Микола Набок?» — «А ти Маша?». Я кажу: «Да, Маша», і плачемо обоє. І тоді вже ж поговорили, розказали. Ну, я рада, що він остався живий і вся його сім'я — четверо їх дітей, вдова-мати — трудно, але вони вижили.
І я все життя думаю: як же це я тоді не встиг діда нагодувати...
Коли у селі Кобилянка почався Голодомор, батьки Федора Задєреєва ходили за сто кілометрів у Білорусь, щоб принести картопляні очистки від родичів. Бабуся Федора потайки носила картоплю в чоботях, а він готував борщ із кропиви та подорожника молодшим братам і сестрі. Так їм вдалось врятуватися. Федір згадує, як до колективізації люди в селі могли давати позики на пів року, а вже під час Голодомору самому довелося красти в сусідів, щоб вижити.
Від нестачі їжі люди в селі почали помирати. Сусіди Задєреєвих, Нечаї, з'ївши на голодний шлунок незвично багато житньої каші, померли всією сім'єю. Блукаючи берегами річки у пошуках чогось їстівного, Федір неодноразово бачив людей із сусідніх сіл (Чорниші, Суходоли), які приходили нарвати стебел щавлю, але часто там і помирали, не маючи сил дістатися дому. Трупи померлих так і залишалися лежати на березі протягом цілої зими, і лише навесні, коли скресала крига, їх скидали у воду.

Федір не мав чого їсти. І все одно думав, як нагодувати інших. Один із найщемкіших його спогадів з того часу — якраз про те, як одного разу він не встиг допомогти.
Я повертався з уловом з річки. Йшов стежкою понад берегом. І біля старої верби побачив дідуся. Тепло було, а він — у шубі і шапці-вушанці. Я підійшов і кажу до нього: «Діду!». А він язиком лише нерозбірливо «ву-ву-ву-ву» і все повторює: «Їсти хочу, їсти хочу». Ну, думаю, поділюся з ним. Побіг додому, насипав у велику миску борщу і йду назад. Повертаюся до верби: «Діду, діду, я тобі борщу приніс». А він мертвий вже був. Помер допіру. І я все життя думаю: як же це я тоді не встиг діда нагодувати.
Федір Задєреєв
Федору виповнилося 11 років, коли у Кобилянці, що поблизу селища Седнів на Сіверщині, розпочався Голодомор.
Федір згадує, що за радянських часів забороняли ходити в храм, святкувати Великдень та інші релігійні свята. Але люди все одно тишком ходили освячувати паски. Згодом сільську церкву в Кобилянці закрили, перетворивши її на школу. Федір згадує, що місцевого священника викликали на допит до сільради, а згодом він просто зник.

Попри пропаганду, люди й далі шанували традиції, вчили дітей заповідям, вішали ікони в хатах.
Батько відмовився брати іншу корову, крім нашої, аби не забрали худобу в іншої сім'ї
Марфі Коваленко було 6 років, коли почався Голодомор. Попри малий вік вона добре запам'ятала жахи, що відбувались упродовж геноциду українського народу.

Коли в Україні почалася колективізація і масове розкуркулення селян, постраждала і родина Марфи. «Куркулями» називали заможних, працьовитих українців. У 1930-х роках «куркулями» вважали усіх, хто виступав проти колективізації. Таким чином більшовики намагались змінити систему цінностей і насаджували колективну форму господарювання, а в одноосібників, як «куркулів», вилучали землю та майно.
В нас города небагато було, так одрізали город у батька. Не колгоспник же — так оставляли п'ятнадцять сотих. Оце, шо під двором. А батько сказав: «Той город, що садиться, можете забирать, а там під горою сад оставте». От стежечкою я у сад могла ходить у свій, а тут колгосп садив на нашому городі, дідовому.
Марфа Коваленко
Марфі найбільше запам'яталася зима 1932–1933 років. Було важко, але їжа ще лишалася. У погребі картопля була, буряк, капуста в діжці, огірок там, таке було.
Селом ходили бригади з металевими штиками — щупами, якими шукали сховане в землі зерно, а насправді — забирали чи знищували все їстівне.

На подвір'я Коваленків теж приходила така бригада. У сарай зайшли, одв'язали корову й забрали.

Батько Марфи, оскільки був фельдшером, а не колгоспником, поїхав у Недригайлів до головного лікаря і намагався повернути свою корову, але від чужої відмовився одразу:
— Якщо приведуть корову ту, яка була наша, — хай ставляють у сарай. Якщо приведуть корову, [яку забрали] в якої людини, в жінки, осталося четверо чи п'ятеро дітей — хай тії корови не заводять.

Йому пообіцяли, що приведуть корову назад, проте худобу так і не повернули.

У роки Голодомору в Костянтинові, за спогадами Марфи, померло багато людей, але й багато вижило завдяки взаємодопомозі. Селяни не втрачали людяність та ділилися останнім, навіть коли самим нічого було їсти.

Матеріал опубліковано завдяки співпраці з командою Ukraїner.
Ця серія створена спільно з Національним музеєм Голодомору-геноциду за підтримки Українського культурного фонду.
Щодо співпраці зв'яжіться з нами:

email: [email protected]
+38 (044) 531-53-31
© All Right Reserved. ONLINE.UA
При цитуванні будь-яких матеріалів, що публікуються на порталі ONLINE.UA, обов'язкове посилання, вміщене не нижче першого абзацу тексту. При копіюванні новинних матеріалів для інтернет-видань обов'язковим є пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання, що розміщується незалежно від обсягу використовуваних матеріалів (повного або часткового). Використання матеріалів ONLINE.UA в друкованих ЗМІ, ТБ, мобільних додатках можливе тільки з письмової згоди редакції ONLINE.UA.
Made on
Tilda